знання математики

АПОСТЕРІОРІ і АПРІОРІ ( від лат. а posteriori - з наступного; a priori - з попереднього) - філософські поняття, що визначають знання, набуте з досвіду, і знання, наявне в свідомості до досвіду Р. озрізнення цих видів знання особливо характерне для раціоналізму (Декарт, Ляйбніц та ін.). Сенсуалізм заперечував існування апріорних знань, природжених ідей та "істин розуму" на відміну від "істин факту" (Лоте, Гельвецій, інші мислителі). Кант, в "Критицічистого розуму" намагався поєднати ці точки зору і тим самим модифікував дані поняття Д. ля пояснення походження теоретичного знання (математики, природознавства, метафізики), він розчленував у ньому форми і "матерію" (матеріал). Форми споглядання (простір і час) та категорії - форми мислення - Кант вважав апріорними, а відчуття - досвідними, результатом впливу речей в собі на органи почуття людини. Підставою було те, що абстрактні (чисті) простір і час не даються нам іззовні, а виробляються зусиллями суб'єкта, дією продуктивної уяви, а категорії - працею мислення, розуму; на відміну від відчуттів, такі форми створюються, а не сприймаються. Активність суб'єкта має місце в обох випадках, але в першому вона більша і якісно інша, ніж у другому. Наступний період розвитку філософії довів, що філософські категорії - результат діяльності усього суспільства. Народжуючись, людина через мову і сукупність матеріальних і духовних відносин засвоює готові категоріальні структури пізнання і діяльності. Ці структури вже сформовані до неї, і людина їх сприймає, а не початково виводить із досвіду. Категорії філософії є узагальненням багатовікового досвіду людства, історії всього суспільства, а не лише розумової діяльності окремого індивіда Д. ійсне співвідношення апріорного та апостеріорного полягає у тому, що знання, які на попередньому етапі були одержані досвідним шляхом, сформувавшись, далі вже передують досвідові і в такий спосіб організують його і певним чином спрямовують. За такого розуміння апостеріорного та апріорного беруться до уваги як вторинний, відображальний характер знання, так і його активність.

n pl

1) (вжив. як sing) математика

2) (вжив. як pl) розм. знання з математики

* * *

1) математика

2) знання математики

1) математика

2) знання математики

ФІЛОСОФІЯ ( від грецьк. φιλοσοφία - любов до мудрості) - особливий різновид духовної культури, призначення якого полягає в осмисленні основ природного і соціального світу, формоутворень культури і пізнання, людини та її сутності. Наслідком цього осмислення є формування в сфері суспільної свідомості системи засадничих поглядів і світоглядних переконань, узагальнених уявлень і концептуальних побудов про сутність і граничні проблеми буття, людську присутність у ньому, можливості його осягнення людським розумом. Необхідність філософського осмислення світу закорінена в самій природі людської життєдіяльності, в постійній потребі трансляції людського досвіду та самоутвердження особистості, пошуку цілеспрямовуючих ідей. У духовному житті суспільства філософська культура, виконуючи притаманні їй функції, набирає ряду іпостасей. За своїм основним змістом Ф. відіграє роль світогляду і, як така, дає концептуальний вираз людського світовідношення - світовідчуття, світосприймання та світорозуміння, відношення мислення і буття, духовного і матеріального. Ф. націлена на вироблення системи ідей, які виражають певне ставлення людини до соціальної та олюдненої природної дійсності, духовного життя і тим самим визначають сукупність вихідних орієнтирів, що зумовлюють програму суспільної поведінки людини В. цьому відношенні Ф. покликана створити концептуальну основу для становлення і розвитку системи життєвих цінностей та ідеалів. Світоглядні ідеї та гуманістичні ідеали формуються в усіх сферах духовно-практичного освоєння дійсності - міфології, релігії, мистецтва, літератури, публіцистики, моралі, політики, буденної свідомості тощо. Проте від інших форм світогляду, зокрема міфології та релігії, які спираються на вірування та фантастичні уявлення про світ і людське буття, від буденного світогляду, що визначається традиціями і безпосереднім життєвим досвідом, від художніх форм світогляду, що ґрунтуються на чуттєво-образному зображенні дійсності, філософія відрізняється тим, що будує свою картину світу і місце людини в ньому на основі теоретичного осмислення суспільно-історичного досвіду, надбань культури та здобутків наукового пізнання, використовуючи раціонально-понятійні форми побудови світоглядних систем і логічні способи їх обґрунтування. Тим самим Ф. виробляє духовні передумови та логічні критерії свідомого пошуку і вибору розумної, найбільш придатної для практичних потреб системи світоглядних ідей і переконань. Для Ф. як світоглядної системи та системи суспільних цінностей характерні риси духовно-практичного освоєння дійсності, що робить її однією із форм суспільної свідомості і зближує з мистецтвом. Ф. як раціонально-понятійна і логічно обґрунтована побудова наділена рисами теоретичного освоєння дійсності, що надає їй статусу науки. Однак Ф. є особливою наукою. Вона виконує специфічні пізнавальні функції, що їх не бере на себе жодна з природничих чи соціогуманітарних наук або сукупність конкретно-наукового знання в цілому Я. к кожна наука Ф. має свій власний предмет і метод дослідження, властиве їйг специфічне знання. Предмет філософського дослідження окреслює коло загальнозначущих проблем, що хвилюють людство в конкретно-історичних умовах суспільного буття і потребують свого з'ясування та обґрунтованого розв'язання. Стрижневими серед них є проблеми істини, краси, добра і свободи та шляхів їх досягнення. В їх контексті Ф. розмірковує над питаннями про минуле, теперішнє і прийдешнє, про людську долю, життя і смерть, про вічність і швидкоплинність, про людський розум, його можливості і границі, про людську діяльність і цілепокладання, правду і справедливість, моральність і доброчинність, людяність (гуманність) і толерантність, волю і стражденність, приниженість і самоствердження, про мету і сенс людського життя, про щастя і шляхи його досягнення. Ці проблеми є наскрізними для всього людства, проходять через усю його історію і отримали назву "вічних проблем". Проте кожна історична епоха і досягнутий рівень людського пізнання ставлять, трактують і розв'язують "вічні проблеми" по-своєму, завдяки чому Ф. виступає своєрідним індикатором того, чим живе, чим стурбоване і про що мріє людство, які тенденції, сили і механізми його рухають. Це дало підстави нім. філософові Гегелю образно визначити Ф. як епоху, схоплену думкою. Істотними рисами філософського методу є умоглядність і раціональність, застосування засобів чистого розуму для усвідомлення і концептуального відтворення об'єктивної реальності. До основних з них належить аналіз і синтез, дедукція і індукція, порівняння і аналогія, абстрагування і узагальнення, сходження від абстрактного до конкретного. Особливість філософського методу полягає ще й у тім, що він застосовується до пізнання природної і соціальної реальності не безпосередньо, а опосередковано. Вихідним матеріалом для філософського осмислення виступають багатоманітне формоутворення матеріальної і духовної культури, історія їх розвитку і актуальне функціювання, найважливіші досягнення природничих і соціогуманітарних наук З. цього боку філософія набирає іпостасі умоглядної рефлексії, роздумів, розмірковувань над усім багатством сукупного суспільно-історичного досвіду людства, виступає самосвідомістю культури, критичним переосмисленням ідеалів і цінностей, що склалися. Філософське знання, що продукується в процесі філософської рефлексії, виражається через систему філософських категорій і понять, що означають фундаментальні властивості буття, способи його людського членування і пізнання. Особливістю філософських категорій і понять є їхня гранична всезагальність, що надає їм характеру універсалій. Цим зумовлена та обставина, що їх зміст найчастіше визначається через альтернативні протиставлення і утворення парних концептуальних структур: матерія і дух, рух і спокій, причина і наслідок, суб'єкт і об'єкт, істина і омана, краса і потворність, добро і зло, свобода і неволя тощо. Нерідко філософське знання формується у вигляді філософських систем і вчень, які з певних світоглядних, пізнавальних і методологічних позицій дають витлумачення і розв'язання висунутих проблем. На відміну від природничих і соціогуманітарних наук, які намагаються із своїх положень максимально усунути суб'єктивний момент і відобразити об'єкт таким, яким він є самим по собі, безвідносно до суб'єкта, Ф. в основу своїх теорій покладає відношення суб'єкта до об'єкта, свідомо включає в свої побудови людський, оцінювальний момент, розглядає дійсність і людину в ній не лише з погляду сущого, а й належного, враховуючи людські цілі і проекції буття в майбутнє. При цьому Ф. не просто сприймає готові результати пізнання та факти формоутворень культури, а й досліджує шляхи виникнення їх, виявляє приховані смисли та тенденції розвитку людського буття, усвідомлює суперечності і потреби пізнання та практики, насамперед у галузі методу мислення і практичної діяльності, вдосконалення категоріального апарату Т. им самим Ф. набирає функції загальної методології. Це не означає, що Ф. претендує на роль наднауки чи науки наук або що вона володіє універсальною методою, яка безпосередньо відкриває істину. Свою загальнометодологічну функцію Ф. виконує тим, що, будучи умоглядним витвором і раціональною реконструкцією теоретичного та духовнопрактичного освоєння світу, створює загальне культурно-смислове, інтелектуальне поле і формує адекватний йому концептуальний лад мислення. Цим спонукає і скеровує пошук, постановку і розв'язання пізнавальних і практичних проблем. Особливо важливу методологічну роль відіграє Ф. на переломних етапах суспільного розвитку і наукового пізнання, коли філософські узагальнення залишаються чи не єдиними орієнтирами, які дозволяють організувати і спрямувати пошук. Оскільки філософське знання і його теоретичні побудови не мають свого прямого експериментального забезпечення, вимога істинності щодо них не має повсюдного застосування. Вони далеко не завжди можуть бути перевірені на предмет істинності чи хибності. Пізнавальна значимість філософського знання нерідко оцінюється за його здатністю пробуджувати свідомість та будити думку, за його аналітико-синтетичними можливостями чи методологічною продуктивністю. Відомо, наприклад, що філософія Маха була методологічною опорою Ейнштейнові при створенні спеціальної і загальної теорії відносності в період кризи в фізиці в кін. XIX - поч. XX ст., хоч істинність цієї філософської системи в цілому викликає обґрунтовані сумніви. Ф. зародилася на ранніх фазах цивілізації в умовах поглиблення поділу праці, відокремлення розумової праці від фізичної, поступового накопичення позитивного знання про процеси і явища навколишнього світу, яке вже не вкладалося в парадигми міфологічної свідомості. Перші філософські системи виникли в І тис. до н. е. в Китаї (Лао-Цзи, Мо-Цзи, Конфуцій), в Індії (локаята, веданта, йога); в VI - V ст. до н. е. в Стародавній Греції (Елейська школа, Мілетська школа, Геракліт, Демокрит, Епікур, Сократ, Піфагор, Платон, Аристотель), в І ст. до н. е. - II ст. в Стародавньому Римі (Лукрецій, Сенека, Аврелій) Т. ермін "Ф." вперше з'явився у Піфагора В. античних філософських системах з різних світоглядних позицій змальовувалася загальна картина світобудови і формувалися первісні уявлення про природу людини частково на основі систематизації позитивних результатів пізнання, а частково за рахунок припущень і вигадок. АнтичнаФ. мала синкретичний характер. В ній містилося власне філософське знання, яке в зародковій формі утримувало в собі майже всі філософські напрями, що розвинулися пізніше, хоч уже в стародавні часи в загальних рисах окреслились як окремі філософські дисципліни - метафізика, логіка, етика; філософські напрями - скептицизм, стоїцизм, містицизм, платонізм. Антична Ф. виступала формою систематизації конкретно-наукового знання, завдяки чому її характеризують ще як натурфілософію. Особливістю античної Ф. було також те, що вона в своїх системах і типах філософування відбивала цивілізаційні особливості стародавніх суспільств, типів культур і форм світосприйняття. Якщо західна антична Ф., орієнтуючись переважно на науку, заклала логіко-раціоналістичні традиції освоєння світу, то східна Ф., істотно спираючись на житейську мудрість, висунула на передній план духовно-емоційні форми, моральне удосконалення та духовно-вольовий самоконтроль. У наступні історичні епохи розвиток філософської думки супроводжувався істотними перетвореннями її предмета та суспільних функцій. Занепад античного суспільства і його культури, перехід до Середньовіччя викликали до життя свої типи філософської рефлексії, які відбивали основні суперечності епохи: з одного боку, безроздільне панування релігійної свідомості, авторитаризму церкви та релігійного укладу життя, з другого - поступове економічне зростання, розвиток мистецтва, природничих наук і викликаний ним певний технічний прогрес. На зміну античній Ф. в II ст. до н. е. - II ст. прийшов гностицизм, який синтезував античну Ф., християнське віровчення і східні релігії та наукові здобутки; в І - VIII ст. - патристика, що являла собою варіант релігійної Ф., який поєднував еллінські філософські традиції з християнським віровченням. Значне поширення патристика мала в Україні. Вона продовжила етичні традиції філософської думки Київської Русі. Перекази "ІЇІестидення" Василія Великого, яке вважалося своєрідною енциклопедією того часу, містили значний природознавчий матеріал і сприяли утвердженню світського світогляду, зокрема ідеї про працю як умову тілесного і морального здоров'я Я. к продовження патристики, в IX - XV ст. розвивається схоластика (Дуне Скот, Тома Аквінський, Бекон, Оккам), що характеризується теоцентризмом, синтезом християнського віровчення і раціоналізму. Найважливішими досягненнями схоластики були розробка способів і процедур логічного доведення, ідеї логічної машини, постановка проблеми про природу універсалій, подальше накопичення конкретно-наукових знань. У цей час розвиваються і елементи реалістичного світорозуміння (Ван Чун, Ібн Сіна, Ібн Рушд). В XIV - XVI ст. в Європі розвивається Ф. Відродження. Вона охоплює соціально-філософський напрям (Петрарка, Еразм Роттердамський, Мор, Кампанелла, Монтень) та натурфілософію (Парацельс, Бруно, Кардане, Коперник, Галілей). Ф. Відродження характеризує перехід від теоцентризму до антропоцентризму, вона формує гуманістичний світогляд, висуває ідеї нового соціального і державного устрою В. она має антирелігійне і антисхоластичне спрямування, виробляє наукові погляди на світобудову, обстоює суверенність наукового мислення та істин науки, започатковує методологію механіцизму. Становлення Ф. Нового часу тісно пов'язане з епохою формування буржуазних суспільств у Європі, великими географічними відкриттями і важливими досягненнями природознавства. В XVII ст. видатними мислителями - Беконом, Декартом, Гоббсом, Спінозою - створюються філософські системи, які відстоюють матеріалістичний погляд на світ, виробляють раціоналістичні та емпіричні засади наукового методу, осмислюють взаємозв'язок розуму і досвіду, чим закладають методологічні передумови теоретичного та експериментального природознавства. Чітко заявляють про себе раціоналізм і емпіризм як альтернативні методологічні системи. Ф. європейського Просвітництва XVIII ст. (Локк, Вольтер, Руссо, Монтеск'е, Гольбах, Гельвецій, Дідро, Лессінг, Шіллер, Гете) розкрила багатоманітність підходів до осмислення природної і соціальної дійсності, взаємозв'язку людини і суспільства, суспільства і держави на основі ідеї природного права та свободи, показувала силу знання і просвіти в суспільному житті. В ній на передній план вийшов філософський матеріалізм, досягла завершеності методологія механіцизму. Утворилися широкоохватні системи об'єктивного (Ляйбніц) та суб'єктивного (Берклі, Г'юм) ідеалізму. З відокремленням від філософії математики, фізики, астрономії, біології тощо натурфілософія поступово втратила своє значення. Поширення ідей європейського Відродження та Просвітництва в Україні припало на XV - XVIII ст. і відбувалося в умовах наростання соціального, національного та релігійного гніту, посилення інтересу до рідної культури, історії, мови, пробудження національної свідомості, що обумовило його особливості. Дрогобич, Русин, Оріховський, Смотрицький, Потій, Могила, Галятовський, Баранович, Вишенський у формі релігійної полеміки відображали боротьбу укр. народу за своє соціальне і національне визволення, проголошували ідеї політичних свобод, патріотизму, служіння спільному благу, соціальної справедливості. Розвиток ідей гуманізму і просвітництва тісно пов'язаний з діяльністю в Україні братств і братських шкіл, особливо з Острозькою, Львівською та Київською. Вчені КМА (Гізель, Козачинський, Кониський, Прокопович, Тодорський, Яворський) розвивали науково-просвітні ідеї, розробляли гуманістичне вчення про людину, природне право та суспільний договір, відстоювали раціонально-логічними засобами православне віровчення. Великий філософ, просвітитель, гуманіст і свободолюбець Сковорода розробляв етичне вчення, серцевиною якого була проблема людини, її внутрішнього світу і морального вдосконалення. Від нього веде філософський напрям, який був розвинутий Юркевичем і отримав назву Ф. серця, що справила помітний вплив на філософську думку інших країн. Визначним явищем у розвитку світової філософської думки стала класична нім. Ф. друг. пол. XVIII - перш. пол. XX ст. (Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель, Фоєрбах), яка витворила розгорнуті філософські системи на основі принципу тотожності мислення і буття, дала осмислення колізій тогочасного суспільства і пізнання, проблем розуму та його границь, досвіду і практики, діяльності як опредмечення і розпредмечення, моральності і свободи; висвітлила діалектику як особливий тип світогляду і мислення Н. а рос. ґрунті ідеї класичної нім. Ф. у поєднанні з матеріалізмом активно розвивали Герцен, Огарьов, Чернишевський, Добролюбов, Писарєв, створивши ідеологію революційного демократизму Р. ос. релігійна Ф., яка поєднувала християнський платонізм, шеллінгіанство і містику, розглядала православне віровчення як розуміння всезагального буття і рос. ментальності (В. Соловйов, Флоренський); розвивала в річищі релігійного екзистенціалізму філософію особи і свободи (Бердяєв). Концепція соціальних і демократичних перетворень була провідною у творчості укр. гуманістів і демократів серед. XIX - поч. XX ст. Шевченка, Лесі Українки, Франка, вченихсуспільствознавців Костомарова, Потебні, Драгоманова, Грушевського, які пропагували ідеї соціальної і політичної свободи, національного визволення, соціальної справедливості і рівності, провідної ролі трудового народу в суспільно-історичному поступі, піднесення національної самосвідомості і розвитку національної культури та освіти укр. народу. В XIX та XX ст. виникає цілий ряд філософських течій, шкіл, систем і вчень, які набули глобального поширення і сформували сучасні типи світогляду та філософського мислення. В серед. XIX ст. в Європі виникає, а в кін. XIX та у XX ст. набуває поширення марксизм (Маркс, Енгельс), який створює діалектичний та історичний матеріалізм, матеріалістичне розуміння історії, формує діалектико-матеріалістичну методологію, застосовує їх до обґрунтування комунізму; соціал-демократизм, ідейні основи якого заклали Каутський і Бернштейн. Потужною філософською течією став позитивізм, що виник у XIX ст. і пройшов певні етапи розвитку: класичний (Конт, Дж.Ст.Мілль, Спенсер); емпіріокритицизм (Мах, Авенаріус); неопозитивізм, одним із виявів якого стала діяльність в кін. XIX - пер. пол. XX ст Л. ьвівсько-Варшавської школи (Твардовський, Лукасевич, Каторбинський, Айдукевич, Лесьневський, Тарський, Татаркевич, Балей, Мостовський), яка зробила вагомий внесок в аналітичну Ф., логіку і методологію науки, зокрема в філософський аналіз мови науки, розробку проблем логічних підстав науки і наукових теорій, теорії дедукції та індукції, систем некласичних логік та логічної семантики. Значна увага приділена проблемам психології, етики, естетики. Розширення логіко-філософської проблематики пов'язане з діяльністю в 20 - 30-х рр. XX ст. Віденського гуртка (Шлік, Карнап, Гемпель, Фейгль, Нейрат, Гедель) та широкого кола співпрацюючих з ним мислителів (Франк, Найгель, Айєр, Кайл та ін.), який сформував напрям логічного позитивізму в Ф. науки. Центральна ідея - відмова від традиційних філософських методів і застосування концептуальних та технічних засобів формально-логічного аналізу наукового знання. Зробив значний внесок у розвиток сучасної формальної логіки і логіки науки. Окремі варіанти неопозитивізму містять праці Рассела, Бриджмена (операціоналізм), Поппера, а також лінгвістична філософія (Вітгенштайн, Мур, Райл, Остин, Тулмін), постпозитивізм (Кун, Лакатос, Феєрабенд). Значного поширення і впливу набули екзистенціалізм, започаткований в серед. XIX ст. К'єркегором і презентований творчістю Ясперса, Камю, Марселя, Гайдеггера, Сартра, близькими йому є Ф. життя (Ніцше, Дильтей, Вергсон, Шпенглер) та неофрейдизм (Фромм, Хорні, Салліван); прагматизм, започаткований в кін. XIX - на поч. XX ст. Пірсом і розвинутий Джемсом, Дж. Мідом, Шіллером, Дьюї; системний підхід (Берталанфі, Ешбі, Месарович), що сформувався в серед. XX ст., близько до нього прилягає структуралізм (Леві-Строс, Фуко, Малиновський, Парсонс); постмодернізм (Ліотар, Рорті.Деррида, Р. Варт та ін.), який вийшов на філософську арену в кін. XX ст. Дедалі більшого значення набуває Ф. космізму (Ціолковський, Вернадський). Сучасна Ф. являє собою складну і розгалужену систему знань, диференційовану не тільки за напрямами, а й за своїм предметом, утворюючи сукупність самостійних філософських дисциплін, що тісно взаємодіють між собою. Найрозвиненішими є філософська онтологія, пізнання теорія, логіка, методологія, соціальна Ф., філософська антропологія, моральна Ф., етика, естетика, Ф. історії, Ф. культури, Ф. науки, Ф. мистецтва, Ф. політики, Ф. права, Ф. релігії, феноменологія, праксеологія, герменевтика, аксіологія, історія Ф. Кожна дисципліна в межах окремих філософських напрямів і течій може істотно вар'юватися - відповідно до їхніх світоглядних і методологічних засад. У своєму розвитку Ф. умовно пройшла класичний (до серед. XIX ст.) і некласичний (XIX - XX ст.) періоди. Нині вона вступає в постнекласичний період, зумовлений кардинальними цивілізаційними зрушеннями на межі двох останніх тисячоліть - становленням інформаційного і високотехнологічного суспільств, екологічною, моральною, демографічною, антропологічною кризами, техногенними катастрофами тощо.

РЕДУКЦІОНІЗМ ( від лат. reductio - повернення, відновлення) - науково-дослідницька методологія, тип наукового (теоретичного) мислення, в більш широкому сенсі - філософсько-світогляднапозиція, які при вирішенні науково-пізнавальних, логіко-методологічних або світоглядно-філософських проблем орієнтовані на принцип редукції, тобто на зведення тверджень (понять, теорій), що стосуються об'єктів або сутностей даного типу, до тверджень (понять, теорій), що стосуються об'єктів якісно іншого типу. Р. спирається на ідею гомогенності буття, єдності знання (науки, наукового методу), універсуму в цілому, припускає можливість елімінації якісної відмінності між формами (рівнями) буття і водночас постулює існування деяких базисних (фундаментальних, засадничих) сутностей (рівнів буття, типів знання), стосовно яких інші сутності (типи знання) є вторинними, похідними, мають феноменальний характер. В конкретно-науковому дослідженні Р. представлений передусім методологією елементаризму (властивості і структуру цілого розглядають як зумовлені властивостями елементарних сутностей, з яких складається ціле; напр., в хімії - хімічні елементи, хімічна атомістика, в фізиці - атоми, елементарні частки, чотири типи фундаментальних фізичних взаємодій; в біології - ген, клітина, організм, в соціології - індивід, соціальна дія). Інша форма Р. - концептуальний (теоретичний) монізм (фундаментпалізм, універсалізм) - заснована на припущенні, що процеси і явища досліджуваної області М можуть бути описані і пояснені за допомогою понять (уявлень), законів і теорій, що стосуються "базисної" області L (напр., у фізиці - ідеологія механіцизму, в біології - фізикалізм, в соціології - психологізм і концепції соціобіології) Н. а ідеологію Р. спиралися дослідження з обґрунтування математики (Кантор: ідея редукції математики до теорії множин; "логіцизм" Фреге і Рассела), а також філософія науки логічного позитивізму (програма створення єдиної науки шляхом запровадження єдиної для всіх наукових дисциплін "уніфікованої" мови, на яку можна було б перекласти будь-яке наукове твердження). Плідність стратегії Р. в певних випадках підтверджує історія науки, але вона також виявляє відносність, обмеженість радикального (догматичного) Р. як єдино наукової і єдино ефективної методології. "Помірний", або "евристичний", Р. орієнтує на оптимальне використання методів Р., але не заперечує якісної (онтологічної) специфіки досліджуваної сфери реальності і можливості використання конкуруючих з Р. антиредукціоністських програм, заснованих на ідеях голізму, органіцизму, системного підходу, цілісності, тотальності, емерджентності, що пов'язані з концептуальним (теоретичним) плюралізмом, запереченням універсалізації якоїсь теорії, принципом нередукованості теорій "вищого рівня" до теорій "нижчого рівня", втілюють концепцію якісної ієрархічності, суттєвої гетерогенності буття і знання.

РАЦІОНАЛІЗМ ( від лат. rationalis - розумний) - напрям у філософії, що визнає розум єдиною достовірною основою пізнання і поведінки людей. Р. проголошує розум єдиним джерелом і основою наших знань. У цьому розумінні Р. протистоїть як сенсуалізму (емпіризму), який шукає джерело пізнання у свідченнях органів чуття, а в знанні фактів - головну форму пізнання, так і ірраціоналізму. В історичному плані елементи Р. вже містяться у філософії Парменіда і Платана. Як цілісна гносеологічна система Р. виникає в XVII - XVIII ст. внаслідок розвитку математики і природознавства. Найвідоміші представники Р. цієї доби - Декарт, Спіноза, Вольф Р. аціоналісти вважали, що "істини розуму" принципово відрізняються від сумнівних емпіричних узагальнень, які не можуть дати істинного знання, оскільки ознаками останнього є ясність, чіткість і безсумнівна самоочевидність. Проголошення Р. розуму як єдиного джерела знання спричинилося до хибних висновків про існування вроджених ідей (Декарт), задатків мислення, незалежних від чуттєвості (Ляйбніц), апріорних форм знання (Кант). Кант зробив спробу примирити Р. і сенсуалізм, висунувши положення про те, що всяке знання починається з чуттів, згодом переходить до розсудку і закінчується в розумі. Однак Р. Канта стосувався тільки світу феноменів (явищ), а не ноуменів (сутностей), що привело його до агностицизму. У Гегеля процес пізнання розкривався як самопізнання розуму, тому в нього розвиток світу постає як чисто раціональний, логічний процес, що надало йому форми панлогізму. У XX ст. за ігнорування Р. чуттєвості і практики розпочалася його різка критика і заперечення з боку фрейдизму, інтуїтивізму, прагматизму і екзистенціалізму.

Рассел, Бертран (1872, Треллек, Уельс - 1970) - англ. філософ, логік, суспільний діяч, засновник сучасної філософії логічного аналізу. Автор (разом із Вайтгедом) класичної праці Principia Mathematica, в якій вперше був систематично реалізований аксіоматичний метод побудови логіки та математики. Лауреат Нобелівської премії з літератури (1950). Філософська еволюція Р. являє собою перехід від платонівського реалізму і логоцентризму до г'юмівського позитивізму і аристотелівського типу реалізму. На поч. XX ст. разом із Муром Р. виступив із критикою неогегельянства з позицій реалізму. В подальшому неодноразово змінював свої філософські погляди, залишаючись, однак, послідовним прибічником аналітичного методу. За Р., сутність філософського пізнання полягає не в проясненні філософської термінології, а в систематичному розумінні навколишнього світу. Логічний аналіз може сприяти філософському пізнанню тільки тоді, коли він спирається на науково обґрунтовану онтологію, з якою мусять бути узгоджені мовні засоби аналізу. Звідси виникає проблема побудови "логічно досконалої мови". Згідно з теорією дескрипцій Р., для цього треба переформулювати твердження природної мови таким чином, щоб усунути посилання на сумнівні сутності, уникаючи як суперечливих дескрипцій типу "круглий квадрат", так і фіктивних дескрипцій ("Гамлет", "крилатий кінь" та ін.). Тоді вимога істинності судження буде еквівалентною вимозі відповідності судження дійсності. Таке бачення взаємовідносин між логікою та онтологією базується на припущенні про дискретну "атомарну" структуру світу (доктрина логічного атомізму). Згідно з концепцією цього періоду, атомарні онтологічні факти утворюються з властивостей та відношень індивідів, а пропозиції та пропозиційні функції лише виконують роль мовних виразів. У 1940 р. Р. знову переосмислює свою онтологію. Єдиними базовими елементами світу він вважає прості якості, що мають водночас характер індивідів і універсал ій, доступних для прямого сприйняття ("знання через безпосереднє знайомство"). Як фізичні об'єкти, так і події аналізуються в термінах цих простих якостей. Доктрина "знання через безпосереднє знайомство" посідає центральне місце в епістемології Р. Згідно з цією доктриною, є два типи знань: знання речей і знання істин. Знання речей, у свою чергу, поділяється на два різновиди: безпосереднє і таке, що базується на знанні істин. Суспільно-політичні погляди Р. поєднували лібералізм, антифашизм і антикомунізм. У питанні про стосунки між людиною і державними інституціями Р. виходив із принципу поєднання максимуму свободи із мінімумом сили В. иступав за створення на демократичних засадах всесвітнього уряду, до повноважень якого входило б з'ясування міждержавних конфліктів.

[br]

Осн. тв.: "Критичний розгляд філософії Ляйбніца" (1900); "Principia mathematica", у співавт. У 3 т. (1910 - 1913); "Наше пізнання зовнішнього світу" (1914); "Аналіз свідомості" (1921); "Аналіз матерії" (1927); "Освіта і соціальний лад" (1932); "Історія західної філософії" (1947); "Людське пізнання: його обсяг і межі" (1948); "Автобіографія Бертрана Рассела. 1872 - 1914". У 3 т. (1967).

ЕМПІРИЗМ ( від грецьк. έμπειρία - досвід) - філософський напрям, протилежний раціоналізмові, вважає чуттєвий досвід єдиним джерелом і критерієм вірогідного знання. Сильний бік Е. полягає в орієнтації на ретельний аналіз чуттєвості та її ролі у пізнанні. Досвід розглядається передусім як чуттєве пізнання, що виникає через взаємодію органів чуття із зовнішніми речами (зовнішній досвід), хоча більшість філософів - прибічників Е. - визнають важливість і досвіду внутрішнього, тобто усвідомлення душевних станів суб'єкта пізнання в акті інтроспекції (рефлексії). Близькі до Е., але не тотожні йому, два напрями у філософії: прагматизм і логічний Е. Незважаючи на те що обидва напрями ґрунтуються на Е., вони мають також власні, відмінні від нього філософські підходи. Елементи філософії Е., зокрема емпіричні пояснення процесу формування понять, пронизують всю історію філософської думки, починаючи від Античності. Але як цілісна гносеологічна концепція Е. сформувався у культурі Нового часу. Гассенді - франц. християнський мислитель XVII ст. - відродив емпіричне вчення Епікура. Але найвідомішим прибічником Е. в філософії цього періоду був англ. філософ Ф. Бекон. Центральною в його філософії була проблема наукового методу, який він розглядав як метод виведення теоретичних принципів (аксіом) із чуттєвого досвіду. Досвід трактується Ф. Беконом не як просте чуттєве споглядання, а як науковий експеримент, що має систематичний і цілеспрямований характер. На думку Ф. Бекона, дані досвіду ведуть до необхідного результату лише за умови їх раціональної обробки. Методом аналізу та узагальнення емпіричних даних він вважав наукову індукцію. Матеріаліст і номіналіст XVII ст. Гоббс поєднав крайній Е. у тлумаченні походження понять (які розглядав як результат фізичної дії зовнішніх речей на тілесні органи відчуттів) з раціоналізмом щодо знань. Для нього все достеменне знання має апріорний характер, оскільки воно на кшталт геометричних теорем є точним висновком із попередніх дефініцій. Найвпливовішу форму Е. в новій філософії створив Локк. У праці "Нариси про людський розум" він доводив, що всі знання походять із відчуттів або рефлексії. Спростовуючи теорію вроджених ідей, він розглядав стан свідомості немовляти як чисту дошку (tabula rasa). Аналізуючи джерела виникнення ідей, Локк прагнув показати, яким чином прості ідеї, що виникають у зовнішньому і внутрішньому досвіді, об'єднуються у складні. Головні способи утворення складних ідей, за Локком, - це поєднання, порівняння, абстрагування й узагальнення. Подальша еволюція британського Е. полягала у послідовному дотриманні цього принципу і звільненні філософії від залишків метафізики. Так, Берклі, виходячи багато в чому із теорії пізнання Локка, надав їй більш переконливого ідеалістичного характеру. Він попередньо накреслив лінію, яка зрештою привела до феноменалізму - погляду, згідно з яким реальність поза нашими відчуттями є "ніщо". Важливий крок у цьому напрямі було зроблено також Г'юмом. У Франції, завдяки зусиллям таких філософів, як Вольтер, Кондильяк, Гельвецій, Е. Локка став підґрунтям сенсуалізму, в межах якого всі складові духовного життя людини пояснюються через чуттєвий досвід. Послідовним прихильником Е. в англ. філософії XIX ст. був Дж. С. Мілль. Він дотримувався думки, що всі знання., в т.ч. математичні, мають емпіричне походження і спираються на метод індукції. Такий підхід характерний також для Спенсера, хоч він пропонував також пояснення іншого типу, зокрема щодо людських переконань. Останні, вважав він, значною мірою ґрунтуються на успадкуванні від попередніх поколінь. Точку зору радикального Е. в філософії науки обстоювали відомі математики та основоположники філософії сучасної фізики Кліффорд та Пірсон. У філософії XX ст. найвідоміший представник Е. - британський філософ і логік Рассел, який, наслідуючи Г'юма, вважав, що завданням філософії є аналіз усіх понять у термінах, які можуть бути безпосередньо віднесені до чуттєвих вражень. Теорії, обґрунтовані Расселом, а також Вітгениїтайном, сприяли розробці варіанта логічного позитивізму нім. філософом Карнапом. Е., характерний для логічного позитивізму в цілому, виразно виявився у такому фундаментальному принципі, як> принцип верифікації.

ІСТОРІЯ ДІАЛЕКТИКИ - складова частина історії філософії. Найбільш розвинутою і цілком свідомою І.д. постає в європейській історії філософії. Діалектика відображає рухливий, динамічний спосіб життя. Тому навіть в Європі в застійні Середні віки вона відсутня і характеризує лише античність і Новий час Р. озвиток діалектики визначається розвитком філософії взагалі. Основних етапів останньої три: на першому переважає філософія пізнання, свідомості, розуму В. ін триває від античності до класичної нім. філософії включно. Відтоді починається другий етап - зближення духа з дійсністю, практичною позитивною діяльністю, на основі чого виникають позитивізм, марксизм, філософія життя В. 20-ті рр. XX ст. починається третій етап - філософії людини (філософська антропологія, екзистенціалізм, персоналізм тощо). На першому етапі бачимо дві всесвітньо-історичні форми діалектики - давньогрецьк. і нім. класичну. В першій наявні три її форми: стихійна натурфілософська діалектика (Геракліт, Піфагор, Емпедокл). Це - діалектика становлення, або діалектика мінливого, плинного світу явищ. Крайнім її виразом є релятивізм Кратила. Друга форма - діалектика як пошук істини засобом "питань - відповідей", маєвтика, діалог, звідки походить і сам термін "діалектика" (Сократ, сократичні діалоги Платона). Третя форма - логічна, або категоріальна діалектика як пізнання сутності речей (Платон, Аристотель, неоплатоніки Прокл, Порфирій, Ямвліх) Н. айбільш загальні здобутки античної діалектики - розкриття структури процесу становлення, єдності протилежностей, тріадичної будови світу. Перехідною є діалектика епохи Відродження (Кузанський, Бруно). Основний принцип тут - збіг протилежностей конечного і безконечного, мінімуму і максимуму (coinsidentia oppositorum). Цей принцип виник завдяки осмисленню досягнень математики, астрономії у поєднанні з протилежностями релігійного світогляду і з усвідомленням єдності земного і небесного світів. Специфіка нім. класичної філософії - в побудові систем діалектики, а не лише окремих ідей чи принципів, як було у попередників. Діалектика Канта викладена в його "Критиці чистого розуму" і концентрується у вченні про антиномії, суперечності, які позначають межі людського пізнання. Його діалектика негативна, це не теорія пізнання, а скоріше теорія незнання, його обмеженості. Позитивну діалектику розробив Фіхте в "Основах загального науковчення". Діалектика Фіхте - система суб'єкт-об'єктних відношень, одночасно пізнавальних і діяльнісних. Загальний зміст суб'єкта і об'єкта втілений у протилежних категоріях, об'єднання яких здійснюється за допомогою "синтетичного методу". Зовнішня форма методу подається структурою "тезис-антитезис-синтез". Поєднання змісту протилежних категорій робиться завдяки їх кількісній подільності. Шеллінг відкрив нову форму їх поєднання - взаємоперетворення протилежностей. Це був новий принцип діалектики, але загальної системи її він не створив. У філософії природи Шеллінг сформулював "всезагальний принцип полярності", а в філософії історії - діалектику свободи і необхідності, розбіжність цілей і результатів людської діяльності. Найбільш масштабна і глибока система діалектики втілена в "Науці логіки" Гегеля. Діалектика Гегеля - це філософська логіка, або система категорій, побудована діалектичним методом. Основні з них - буття, сутність, поняття. Рух категорій здійснюється від абстрактних до конкретних і виражає основні щаблі пізнання. Тому у вченні Гегеля має місце принцип єдності діалектики, логіки і теорії пізнання. Свою логіку Гегель будував як узагальнення всієї історії європейської філософії і на цій підставі розробив принцип співпадання історичного і логічного. Діалектика Гегеля завершує і нім. класичну, і всю попередню філософію, тобто весь етап філософії пізнання. На другому етапі наявні декілька різновидів діалектики: діалектика марксизму з основною ідеєю про непримиренність, антагонізм протилежніх класів, з яких один знищується в ході революції; цей принцип переглянутий "реформізмом" (Бернштейн, Каутський та ін.) і замінений принципом співробітництва класів в еволюції суспільства; ленінізм, який посилив в теорії і на практиці силу і гостроту антагонізму, спрямувавши його, в особі держави, проти всіх класів, усього народу. В практично-духовній сфері значною є діалектика К'єркегора, вчення про несумісність протилежних стадій життя особистості: естетичної (чуттєвої) і моральної та релігійної, по яких здійснюється сходження духовного світу людини. Звідси принцип діалектики К'єркегора "або-або" ("Entweder-oder" - один з основних його творів). Практично-духовний зміст має і трагічна діалектика Ліберта - про остаточну нерозв'язність антиномії існуючого і належного (ідеалу) в історичному процесі. Навпаки, в "діалектиці відмінностей" Кроче обмежує саме поняття протилежності, як різновид поняття відмінності. В межах "філософії людини" помітними є три концепції діалектики: екзистенціальна діалектика Сартра; негативна діалектика Горкгаймера і Адорно. Найновіша її форма розробляється в останні роки в межах філософії ноосфери. Її ядро складають глобальні протиріччя, а основна проблема - проблема існування людини на землі.

Гільберт, Давід (1862, Велау, поблизу Кенігсберга - 1943) - нім. математик і логік. Навчався у Кенігсберзькому ун-ті, після закінчення якого захистив докт. дис. (1884). Проф. Кенігсберзького та Геттингенського ун-тів. У 1899 р. були опубліковані знамениті лекції Г. "Основи геометрії", в яких геометрія Евкліда вперше була представлена у вигляді строго побудованої аксіоматичної теорії. Г. належить фундаментальна програма обґрунтування математики, яка в основному була ним сформульована до 1922 р. і детально потому розгорнута у двох томах "Основ математики". Головним об'єктом дослідження в цій праці є математичне доведення. Г. мав намір здійснити свою програму в два етапи. На першому етапі уся математика мала бути повністю формалізована, тобто представлена у вигляді формальної системи, із аксіом якої можна було б вивести основи математичного знання. Другий етап стосувався обґрунтування несуперечливості цієї формальної системи. Математичні доведення Г. пропонував досліджувати за допомогою засобів метаматематики, наполягаючи при цьому на фінітності її методів. Хоча теореми Геделя про неповноту та несуперечливість показали принципову нездійсненність задумів Г., проте вся подальша робота логіків та математиків над логічними основами математичного знання спиралася на вчення Г. про метаматематику. Розробляючи її проблематику, Г. та його послідовники зробили великий внесок в становлення сучасної логіки, зокрема, класичної логіки висловлювань та логіки предикатів.

[br]

Осн. тв.: "Основи геометрії" (1899); "Головні особливості теоретичної логіки" (1928); "Основи математики", у співавт. В 2 т. (1934, 1939) та ін.

Айєр, Алфред (1910, Лондон - 1989) - англ. філософ. Проф. Лондонського (1946 - 1959), Оксфордського (1959 - 1978) унтів. Позиція А. формувалася під впливом ідей Рассела, Мура, Вітгенштайна, а також Віденського гуртка. В одній з перших кн. "Мова, істина і логіка" (1936) наблизив концепцію логічного позитивізму до традицій англ. ідеалістичного емпіризму та феноменалізму Г'юма - Джеймса Мілля. Пропозиції логіки та математики розглядав як аналітичні (апріорні, необхідні) та відокремлював їх від синтетичних (емпіричних, імовірних) пропозицій науки та повсякденного досвіду. Формулювання традиційних філософських проблем тлумачив як "науково неосмислені", вважаючи, що вони не є ані логічними тавтологіями, ані емпіричними гіпотезами, а виникають внаслідок логічних та лінгвістичних помилок. У центрі уваги А. - принцип верифікації знання в безпосередньому чуттєвому досвіді суб'єкта, що він його розглядав як методологічні вимоги осмислення пропозицій. Мету теорії пізнання А. вбачав у дослідженні підґрунтя достовірного знання і пошуку відповідей на скептичні зауваження. У пізніх працях характеризував свою позицію як "удосконалений реалізм".

[br]

Осн. тв.: "Основи емпіричного знання" (1940); "Мислення і значення" (1947); "Проблема знання" (1956).

Дунс Скот, Йоган (бл. 1266, Макстон, Шотландія - 1308) - шотландськ. філософ, теолог. Член францисканського ордена(од 1278 р.). Нетривалий час навчався в Оксфорді, потім протягом трьох років - у Парижі. Викладав в Оксфорді, Парижі, Кельні. Філософія, за Д.С., не повинна бути служницею теології, вона теоретично пізнає світ, спираючись на розум і волю, більшість теологічних суджень не піддається раціональному обґрунтуванню і не потребує його. Головною категорією своєї філософії Д.С. робить буття., що охоплює всю дійсність, включаючи і Бога, і може бути предметом як знання, так і віри. Як предмет знання, буття конкретизується через проблему матерії і форми. Форму Д.С. розглядає як початок, що надає речам індивідуальності. Індивідуальне для нього важливіше за загальне. Загальні поняття не є продуктом тільки людського розуму, а закорінені в "формальностях" речей. Позицію Д.С. не можна однозначно віднести ні до номіналізму, ні до реалізму, проте його зацікавленість індивідуальним дає підстави вважати її ближчою до номіналізму. Засобом пізнання індивідуального у Д.С. є чуттєві споглядання, з яких починається пізнання і в яких інтелект в процесі абстрагування знаходить загальну природу і утворює загальні поняття. Процес пізнання має вольовий, активно-діяльний характер. Сутність людини вкорінена в діяльності свободної волі. В концепції Д.С. проступають нові щодо ортодоксальної схоластики риси: емпірично-сенсуалістична тенденція, інтерес до математики та природознавства, скептицизм стосовно раціоналістичної теології. Вчення Д.С. - визначного представника францисканської школи - протистояло домініканській схоластиці, що знайшла найбільш завершений вираз в системі Томи Аквінського.

[br]

Осн. тв.: "Питання стосовно книги Аристотеля"; "Про душу"; "Про першопринцип"та ін.

РОЗСУДОК і РОЗУМ - поняття, вироблені в історії філософії для позначення якісних особливостей мислення на певних ступенях буття або логічного розвитку. В античній філософії вони розглядались як властивості, неоднаково притаманні різним істотам. Типовою є думка Піфагора: душа людини поділяється на три частини: ум (розум), розсудок і пристрасть. Розум і пристрасть є і в живих істотах, а розсудок - лише в людині. Під останнім мали на увазі мислення як здатність судження, умовиводів, розмірковування. На відміну від розсудка, розум в античній філософії має велике онтологічне навантаження. Під виглядом логоса (Геракліт), нуса (Анаксагор), мислення мислення, або форми форм (Аристотель) він постає як рушійна сила всієї дійсності. В неоплатонізмі розум займає певне місце в ієрархії, яка покладається Єдиним: єдине, розум, душа, Космос, матерія. Стоїки розрізняють два начала дійсності: активне - розум, або Бог, і пасивне - речовину. Розрізнення активного (надлюдського) і пасивного (людського) розуму дає Аристотель, і це стає однією з основних ідей арабської філософії З. агалом в античній філософії розум притаманний світу в цілому, живим істотам, людині, розсудок же - лише останній. Тому античний погляд на це питання є переважно онтологічний. В пізнанні їх розрізнення концептуального значення не має. Воно стає основним у Новий час. У вченні Канта Р. і Р. вперше чітко розрізняються як рівні мислення: на розсудкові ґрунтується наукове знання, на розумі - філософія (метафізика). Форми споглядання (простір і час) і категорії мислення є відповідно теоретичною основою математики і природознавства, а ідеї чистого, відокремленого від почуттів розуму - принципами метафізики. Згідно з Кантом, на відміну від функції розсудку, розум виконує не конститутивну (таку, що примножує знання), а регулятивну функцію - упорядкування, систематизації набутого розсудком за єдиним принципом. Розум дає не істини, а ілюзії, суперечності - антиномії. Гегель робить ще один крок і вносить розрізнення цих понять у сферу самої філософії. Як і Кант, Гегель вважає математику і природознавство переважно розсудковим знанням. Але, на його думку, таким же було і знання, представлене в традиційній метафізиці, найбільш характерною особливістю якої було розмежування, відокремлення протилежностей як основних властивостей, атрибутів дійсності. Тому метафізика набуває у нього іншого змісту, методологічного: вона протистоїть діалектиці, яка поєднує протилежності, синтезує їх, примирює, щоб досягти цілісної теорії буття. Така теорія викладена Гегелем у його логіці. Внаслідок цього Р. і Р. мають у нього переважно логічний і методологічний зміст. Набуті історико-філософським досвідом уявлення про Р. і Р. зберігають своє значення і в наш час. Найбільш загальною підставою цього є наявність двох основних стадій пізнання і в науці, і в філософії - аналітичної і синтетичної; на першій об'єкти розкладаються на складові частини, сторони, моменти для їх детального освоєння; на другій вони об'єднуються, систематизуються на основі певного принципу. Те ж саме відбувається і в пізнанні світу як цілого, як предмета філософії.

Спіноза, Бенедикт (Барух) (1632, Амстердам - 1677) - нідерл. філософ-пантеїст. Походив із родини купця, продовжив справу батька після його смерті В. наслідок розходження з релігією С. було вигнано з євр. общини Амстердама по звинуваченню в атеїзмі, після чого він жив у с. Регенсбург (поблизу Гааги), в яку переселився біля 1670 р., а на життя заробляв шліфуванням лінз. Його вчення - критична переробка філософії Декарта і розбудова нової системи поглядів. У Декарта фізика і метафізика відокремлені - перша має матеріалістичний характер, друга - ідеалістичний. С. об'єднує їх через об'єднання природи і Бога, внаслідок чого останній - носій не лише мислення, а й тілесності, а всі предмети природи, хоча і різною мірою, живі, одушевлені. Головне поняття, що поєднує Бога і природу, - субстанція. Бог, або субстанція, що складається з безлічі атрибутів (невід'ємних властивостей), з яких кожний виражає вічну і безконечну сутність, існує необхідно - це вихідна теза С. З цих атрибутів ми знаємо два - протяжність і мислення. Висунення саме їх пояснюється розвитком механіки і математики, зростанням ролі наукового пізнання на той час. Бог і природа єдині, але не тотожні: Бог - це іманентна, внутрішня, а не трансцендентна причина всіх речей. Все знаходиться в Богові і в ньому рухається. Природа - це "всі речі", або "все", а субстанція - єдність і необхідність існування в ній. Атрибути Бога - одночасно і атрибути природи. Вони були виділені ще Декартом як властивості двох незалежних субстанцій - тілесної і мислячої. Згідно зі С., існує тільки одна субстанція, бо він, на відміну від Декарта, дуаліста, - моніст. У дійсності не існує нічого випадкового, а лише єдине і необхідне, які складають дві головні риси субстанції. Вони ж є підставами для систематичного впорядкування знання, бо дозволяють дедуктивним шляхом вивести всю систему світу. Такий шлях наявний в математиці, і С. переносить "геометричний метод" в філософію, яким викладає головні свої твори Ц. им пояснюється та обставина, що С. свідомо розробив величну систему задовго до "героїчної епохи філософії в Німеччині" (Маркс), коли мислителі почали будувати подібні системи. Метою С. було - осягнути загальний природний порядок, частину котрого становить людина. Стисло його закони викладені в "Короткому трактаті про Бога, людину та її щастя" (1658 - 1660), розгорнуто - в п'яти розділах головного твору "Етика" (1677), самі назви яких являють її зміст: про Бога; про природу і походження душі; про походження і природу афектів (пристрастей); про людське рабство, або про силу афектів; про могутність розуму, або про людську свободу. В цілому це - метафізика, антропологія і теорія пізнання, остання як засіб для досягнення щастя людини. Звільнення від афектів передбачає свободу думки і слова, а також сприятливий для цього суспільний лад. їм суперечили офіційна релігія і соціально-політичні відносини, які вона обслуговувала. Вони обидві виключали або обмежували свободу мислення. Звідси критика Біблії і тяжіння С. до республіканського суспільного ладу. Релігію, засновану на канонічному тлумаченні "Святого Письма", він називав марновірством і наголошував: між релігією і марновірством існує та головна відмінність, що перша своєю підставою має мудрість, а друге - неосвіченість (невігластво). Тому вчення С. філософсько-релігійне. Бейль визначав його як систему атеїзму; вона і є такою, порівняно з ортодоксальною релігією, але не сама по собі. С. доводив, що з найвищого роду пізнання - інтелектуальної інтуїції - необхідно виникає пізнавальна любов до Бога, яка є найвище благо. Багатогранністю системи С. пояснюється її вплив на подальшу історію думки, особливо на нім. мислителів від Лессинга до Фоєрбаха. Перший навіть вважав, що немає ніякої філософії поза філософією С., а останній називав його Моїсеєм новітніх свободних мислителів. Вплив ішов саме через ідеї про єдність усього існуючого. С. так і сприймали: "все - єдине" (Лессинг); "Бог і матерія єдині", "Бог це - все у всьому" (Едельман); "все, що є, єдине, і більше нічого немає" (Ліхтенберг); єдині мислення, відчуття і матерія (Гердер); Гете знайшов у С. самого себе і водночас найкращу опору для себе. Показовою стала "суперечка про пантеїзм" С. наприкін. XVIII ст. в Німеччині, в якій взяли участь і виявили себе прибічниками або супротивниками культурні діячі різних напрямів. Од того часу і до сьогодення ця суперечка не згасає вже не тільки в Німеччині. Складна структура вчення С. робить її привабливою для багатьох течій думки - релігійних і атеїстичних, матеріалістичних та ідеалістичних. Всі вони прагнуть використати його у своїх інтересах.

[br]

Осн. тв.: "Короткий трактат про Бога, людину та її щастя" (1660); "Богословсько-політичний трактат" (1670); "Етика" (1677).

Гедель, Курт (1906, Брюнн, нині Брно - 1978) - австр. логік, математик. Од 1940 р. проживав у США. Серед значних здобутків у царині математичної логіки і теорії множин найвідомішою є знаменита теорема Г. Вона була сформульована у статті "Про формальну невирішуваність тез Principia Mathematica і споріднених систем" (1931), що згодом отримала світове визнання. Суть відкриття Г. зводилася до двох основних результатів. Перший - це теорема про неповноту, в якій стверджується, що будь-яка несуперечлива система, подібна до Principia Mathematica (див. Вайтгед, Рассел), неповна. Г. показав, що в таких системах є істинні твердження, які засобами цих теорій не можна ані довести, ані спростувати. У філософсько-методологічному плані теорема Г. про неповноту виявилася обґрунтуванням принципової неможливості повної формалізації наукового знання, зокрема, математики. Була спростована точка зору, згідно з якою в обґрунтуванні математичного знання логіка може бути гарантованим засобом отримання нових істин. Другий результат - теорема про несуперечливість, суть якої полягала в обґрунтуванні неможливості доведення несуперечливості формальної системи її власними засобами. Г. довів, що це можна зробити, лише застосовуючи методи більш розвинутої формальної теорії. З математичної та філософської точки зору ідеї Г. виявили принципову нездійсненність програми обґрунтування математики Гільберта. Г. також належать вагомі результати в теорії моделей та конструктивній логіці.

[br]

Осн. тв.: "Про формальну невирішуваність тез Principia mathematica і споріднених систем" (1931); "Про інтуїтивну арифметику та теорію чисел" (1932); "Математична логіка Рассела" (1944) та ін.

Галілей, Галілео (1564, Піза - 1642) - італ. математик, астроном, природознавець, прибічник геліоцентричної системи Коперника. Заклав основи класичної механіки. Навчався в Пізанському ун-ті, викладав у Пізанському та Падуанському ун-тах. Розроблені ним ідеї спричинили тривалий конфлікт з католицькою церквою. 1633 р. суд Римської інквізиції змусив його зректися своїх поглядів. Г. доводив необхідність експериментального дослідження природи, вважаючи наукове спостереження та експеримент головними методами наукового пізнання О. бстоював необхідність кількісного підходу до природних явищ, у зв'язку з цим схвально ставився до атомістики. Відкидаючи авторитарний характер середньовічної філософії, доводив, що у науці потрібно спиратися лише на досліди і логічні міркування. Обстоював незалежність науки від теології, ідею їх чіткого розмежування. На тій підставі, що як Природа, так і Святе письмо є однаковими виявами Божого Слова, вважав, що між ними не повинно бути суперечностей. В природних явищах Бог відкривається не менше, ніж у Святому Письмі Н. аука - система вірогідного знання, але такою вона може бути лише за умови чіткого розмежування між об'єктивними ("первинними") і суб'єктивними ("вторинними") якостями тіл. Об'єктивні якості можуть бути визначені за кількісними параметрами та піддаються вимірюванню; суб'єктивні ж якості (напр., смак, запах), як невимірювані, слід вилучити із наукового пізнання. Обґрунтовуючи впровадження математичних методів дослідження, виходив з того, що "книга природи написана мовою математики". Заперечення якісного підходу у пізнанні було своєрідною експлікацією метафізики Платона. Назагал зусиллями Г. й інших фундаторів нової науки було створено детерміністську і механістичну картину Всесвіту, яка прийшла на зміну антропоморфному Всесвіту Аристотеля.

[br]

Осн. тв.: "Діалог про дві найголовніші системи світу - Птоломеєву і Коперникову" (1632); "Бесіди і математичні доведення щодо двох нових галузей науки" (1638).

Гуссерль, Едмунд (1859, Просніц, Моравія - 1938) - нім. філософ, засновник феноменології і відповідного їй методу аналізу свідомості, з допомогою якого прагнув надати філософії характеру точної науки. Навчався у Ляйпцигу, Берліні й Відні. Працював в ун-тах Галле, Геттингена, Фрайбурга. У творчості Г. розрізняються три періоди: дофеноменологічний, феноменологічний і трансцендентально-феноменологічний. Дофеноменологічний період пов'язаний із впливом філософа і психолога Врентано, від якого Г. (через поняття інтенціональності свідомості) здобув вирішальний поштовх для спрямування своїх дослідницьких інтересів до царини філософії. У 1891 р. він видає свою першу велику працю "Філософія арифметики", у якій здійснена спроба дати психологічне обґрунтування основоположень математики. Проте, ознайомившись з критикою психологізму в логіці й математиці з боку Фреге (рецензента його праці), Г. відмовляється від попередньої дослідницької програми і звертається до логічного обґрунтування наукового знання. Перший том його двотомної праці "Логічні дослідження" уже містив ґрунтовну критику психологізму. Г. доводив, що психологія є емпіричною наукою, а логіка й математика (так само, як і філософія) є науками апріорними, які мають справу з раціональними поняттями та загальними й необхідними істинами. У цій же праці обґрунтовано ідею "чистої логіки", розглянуто питання про те, "що робить науку наукою", проведено розрізнення емпіричних та теоретичних наук, з'ясовано умови можливості наукової теорії як такої та ін. Феноменологічний період започатковує другий том "Логічних досліджень", в якому Г. прагне узгодити ідею "чистої логіки" з проблематикою теорії пізнання. Це прагнення здійснюється під орудою заклику "до самих речей", тобто до досвідної реальності, що у вигляді феноменів свідомості безпосередньо презентує себе пізнанню. Згідно з Г., феноменологія - це апріорна автономна наука про феномени свідомості. У межах феноменологічної концепції розгорнута характеристика поняття інтенціональності (як спрямованості свідомості до предмета), яке описує структуру та функціональні залежності смислопокладання; започатковано аналіз смислової будови людського світу, як вона дається науковим знанням; розкрито співвідношення "виразу" і його "значення"; показано, що умовою здійснення інтенції свідомості є її споглядальне виконання та ін. Трансцендентально-феноменологічний період був наслідком переходу Г. на позиції трансцендентальної феноменології як універсальної філософії - науки про людський світ і місце в ньому людини як смислового центру сущого. У цей період Г. вводить поняття (і операцію) трансцендентально-феноменологічної редукції, яка постає аналогом картезіанського універсального сумніву і поряд з ейдетичним (категоріальним) спогляданням загального та дескрипцією феноменально даного одиничного - у їх взаємодії - слугує основоположним складником феноменологічного методу. У мисленевій схемі "Ego - cogito - cogitatum" остання ланка становить "ноему", смисловий зміст свідомості; середня ланка постає "ноезою", "актом", інтенціональним переживанням (сприйняттям, пригадуванням тощо), з допомогою якого цей зміст дається; перша ж ланка є "чистою" (абсолютною) свідомістю, трансцендентальним суб'єктом, що немовби надбудовується над емпірико-психологічним "Я" кожної людини як його чиста можливість. Після Першої світової війни, що її Г. сприйняв як руйнацію старого європейського світу, його роздуми дедалі чіткіше і концентрованіше спрямовуються на осмислення завдань філософії (і відповідальності філософів) у відродженні життя. Він обстоює тезу, що феноменологія та притаманний їй метод редукції є шляхом абсолютного виправдання повновартісного людського існування, способом реалізації морально-етичної автономії людини. У праці "Картезіанські роздуми" Г. обґрунтовує трансцендентальну феноменологію в історико-філософському контексті і порушує дві нові проблеми - подолання соліпсизму та інтерсуб'єктивного характеру засад свого філософування. В останній, незавершеній праці "Криза європейських наук і трансцендентальна феноменологія" також з'являються дві принципово нові теми - аналіз феномена життєвого світу та історичний спосіб аргументації. Криза європейських наук, тобто втрата ними будь-якого життєвого значення для людини, пов'язується із вилученням людської суб'єктивності з наукової картини світу, в результаті чого "суб'єктивізм" став принципово ворожим щодо здобуття "об'єктивного" знання. Одначе спроби осмислити феномен життєвого світу як протогенної стихії виникнення наукової картини реальної дійсності засвідчили, що цей феномен є наскрізно історичним утворенням, а відтак, трансцендентально-феноменологічна редукція перетворювалась на редукцію історичну, передумовою здійснення якої ставало дослідження сталих історичних традицій розвитку європейської культури. На цій підставі в пізній феноменології Г. з'являється поняття "історичного апріорі" (трансцендентальної історичності свідомості). "Криза" стала своєрідним філософським заповітом мислителя, після смерті якого виявилось понад 40000 сторінок рукописів, заповнених стенографічним шрифтом, які утворили архів Г. в Лувені (Бельгія) і дотепер продовжують публікуватися в зібраннях його творів.

[br]

Осн. тв.: "Філософія арифметики" (1891); "Логічні дослідження". В 2 т. (1900); "Ідеї чистої феноменології або феноменологічна філософія" (1913); "Формальна і трансцендентальна логіка" (1929); "Картезіанські роздуми" (1931); "Криза європейських наук і трансцендентальна феноменологія" (1936)

Коген, Герман (1842, Косвіг, Анхальт - 1918) - нім. філософ. Засновник Марбурзької школи неокантпіанства. Проф. філософії Марбурзького ун-ту; у 1912 р. вийшов у відставку і переїхав до Берліна І. сторичне значення філософської школи, створеної К. та його учнями, полягає у спробі закласти основи філософської системи, яка б спиралася на ідеї гносеології Канта. Перший період наукової діяльності К. пов'язаний з інтерпретацією головних критичних трактатів Канта; другий - з розробкою власної філософської системи. У працях другого періоду відчувається вплив Канта, Маймона, Фіхте, Гегеля. Переосмислення філософії Канта К. пов'язує з виключенням з неї дуалізму "речей у собі" і свідомості, а також елементів матеріалізму О. сновним для філософії є питання про логічні засади понять математики, природознавства й етики. Тому найважливіше у філософії - "логіка чистого пізнання", мета якої - обґрунтування системи філософії. Філософія має бути не лише науковою за методом, а й за предметом. Теза про "іманентність буття свідомості" зближує Марбурзьку школу неокантіанства з школою "іманентів" (Шуппе), емпіріокритицизмом, а також з феноменологією Гуссерля. Центральним поняттям учення К. про математику є поняття безконечно малої величини, тому й метод він розглядає як метод обчислення безконечно малих величин. Оскільки реальність предмет отримує лише у числі, то в такий спосіб у межах філософії К. і на основі кантівської гносеології відроджується своєрідний піфагореїзм. Проте якщо в античному піфагореїзмі число розглядалось як онтологічна одиниця буття, монада, то для К. число - передусім методологічне поняття. Когенова концепція числа набуває рис функціоналізму. Звідси - акцент на відносності й релятивізмі. За К., істина релятивна, вона не є скарб, а лише процес його пошуку. Якщо логіка "чистого пізнання" орієнтується на математику, то "етика чистої волі" - на вчення про право і державу. Етика К. тяжіє до обґрунтування "етичного соціалізму". Подібно до того, як логіка встановлює категорії для наук про природу через математику, так і етика визначає результативні ідеї для наук про культуру через юриспруденцію. В людині чільним є статус юридичної особи. Держава - етичне поняття культури, мета історичного розвитку. Єдність держави гарантує лише ідея. З цієї точки зору, соціалізм - це ідея, рух до здійснення якої не має завершення. Вічність - головне поняття теорії соціалізму К.: в безконечному і вічному прогресі соціалізм є безконечно далекою метою, ілюзорною ідеєю. Більше того, етичні ідеали можуть бути можливою дійсністю лише за умови існування Бога, який, за К., також лише "методичне поняття".

[br]

Осн. тв.: "Кантова теорія досвіду" (1871); "Кантове обґрунтування естетики" (1884); "Система філософи". У 3 т.: "Логіка чистого знання" (1902); "Етика чистої волі" (1904); "Естетика чистого чуття" (1911).

ЛОГІКА НАУКИ - комплекс філософських і формально-логічних досліджень структури наукового знання. Розвиток Л.н. пов'язаний з подоланням кризи в теоретичному природознавстві та основах математики, що виникла на рубежі XIX - XX ст. В теоріях, які вважалися класичними і надійними, виявилися суперечності; некритичне використання деяких понять поставило під сумнів засоби доказу, зокрема в математиці; з'ясувалося, що важливим теоретичним поняттям приписується смисл, несумісний із змістом даних теорій. Л.н. склалась як сукупність методів встановлення точного смислу термінів і тверджень наукових теорій, вивчення міри доказовості кожного з тверджень і аналізу надійності методів доказу. В сучасній науці з високою абстрактністю її побудов та зростаючою складністю логічної структури доказів Л.н. набуває дедалі більшого значення для з'ясування об'єктивної істинності теорій та перспектив їхнього розвитку Д. ля розв'язання цих важливих питань розвитку наукового знання, його теоретичних структур та емпіричного базису Л.н. використовує різні конкретно-методологічні підходи, в т.ч. метатеоретичні побудови, аналіз регулятивних принципів трансформації теорій, засоби інтерпретації, моделювання й розуміння мови науки. Оскільки важлива частина емпіричних теорій з формального боку не відрізняється по суті від математичних, на дослідження їх перенесено методи, що виправдали себе в математиці. Таким чином, істотно розширяється коло досліджуваних проблем і використовуваних методів та ідей. Фундаментальна для емпіричних теорій проблема співвідношення фактів і теоретичних узагальнень допускає формальний розгляд, але водночас порушує суто філософське питання. Аналіз змісту абстракцій, використовуваних сучасною наукою, з усією повнотою ставить питання про глибину відображення зовнішнього світу в поняттях. Нарешті, найважливіші результати метатеоретичних досліджень не можна зрозуміти без філософського осмислення. Таким чином, аналіз будови наукового знання, міри і характеру його обґрунтованості, форм зв'язку теорії з емпіричним матеріалом неминуче й органічно включає вивчення співвідношення теорії і об'єктивної дійсності. Л.н. стимулює і розвиток формальної логіки, зокрема її некласичних напрямів, і водночас потребує філософського аналізу понятійного апарату науки, узагальнення результатів метатеоретичних досліджень.

ПРОСВІТА/ОСВІТА - поширення і засвоєння наукових знань, навичок, культури взагалі. Ці терміни походять від поняття "світло" і тим самим споріднені з "метафізикою світла". Знання чи, ширше, дух як світло не є метафорою, дух - це світло в матеріальному світі. Подібну точку зору зустрічаємо і в філософії Шеллінга ("Система трансцендентального ідеалізму"). Саме цим пояснюється, що головним джерелом пізнання є зорові відчуття. Є певна відмінність між П. і О., а тому існують і два напрями їх втілення О. світа - це функція діяльності школи К. ожна людина і кожне нове покоління в певному віці проходять курс освіти, яка, отже, визначається антропологічними особливостями розвитку людини. В повному обсязі освіта поділяється на три види і періоди: початкова, середня і вища. Перша дає елементи знань, читання і письмо; друга - сукупність наукових знань про природу, суспільство і людину для орієнтації у світі; третя - зосереджує увагу на спеціалізації. На відміну від математики і музики, філософія вивчається переважно у вищій школі, хоча елементи її можуть подаватися і в середній, в курсах суспільствознавства. Відомі спроби читати філософію і в середній школі. Так, Гегель в нюрнберзький період свого життя і діяльності (1808 - 1816) читав у гімназії "Філософську пропедевтику", в яку входили головні поняття його вчення. Освіта і є засвоєння культури, в тому числі і філософської, в школах, гімназіях, вузах. П. має дещо інший характер Ц. е - освіта не поколінь, а цілих народів у певні періоди розвитку. Такі періоди називають Просвітництвом і звичайно згадують при цьому вік Просвітництва у Франції (XVIII ст.) як антифеодальну ідеологію та філософію. Але Просвітництво, як і Відродження, може бути у кожного народу. Так, в Стародавній Греції його функцію виконували софістика і софісти (філософи, ритори); в Стародавньому Римі домінуючою формою була популярна філософія (Сенека, Ціцерон, Епіктет та ін.); у Новий час - філософія просвітників XVII - XVIII ст. у Франції, Англії, Німеччині. Оскільки мета просвіти - сформувати певний світогляд в широких колах народу чи інтелігенції, така філософія набуває популярного і утилітарного характеру. Шпет ("Нарис розвитку російської філософії") розробив концепцію, згідно з якою в Росії і Україні вона завжди була не науковим знанням, а мораллю, проповіддю, світоглядом, мала мету просвітницьку, а не творчу, ставила завдання не формувати людину, а виховувати її. Цей недолік, за Шпетом, може вважатися і її достоїнством, бо вона зверталася не стільки до абстрактних побудов, скільки до людей. Академічна філософія може виконувати освітню і просвітницьку функцію через опосередковуючі ланки - навчальні заклади, товариства знання та ін. Прикладом може бути Київська філософська школа, яку очолював Шинкарук.